Небіжка для ляльки - Олексій Щуров

– Шановна Мрцано, займіть ваше місце і я ознайомлю вас з правилами гри.

Ґейдвіг шукала очами Ікола, але його ніде не було, хоча і обіцяв бути з нею. Вона вмостилася у кріслі, але сукня змусила її зайняти тільки край, бо інакше корсет загрожував розтрощити її хребет. Між тим ведуча безупинно тарахтала:

– Ви повинні за секунду відреагувати на моє запитання, яким провокаційним воно би не було, ви не маєте часу на власні забаганки та висловлювання думок, бо час відповіді також обмежено двадцятьма секундами. Кожне пропущене питання – це штрафний бал, який віддалятиме вас від такої маленької дрібнички як картка з рахунком на суму, що дорівнює двом мільйонам. Мрцано, ви готові?

Ґейдвіг нічого не залишилося, як відповісти:

– Готова.

– І ми починаємо прямо зараз! – крикнула ведуча, рев якої потонув у шалених оплесках. Коли вони стихли, дама-богомол почала: – Коли ви закінчили факультет дизайну?

– Два роки тому, – збрехала Ґейдвіг.

– ВІРНО! Наступне питання: ви народилися у родині службовців. Батько – клерк у банку, а мати – домогосподарка?

– Так, – знову відповіла Ґейдвіг, бо більш нічого не могла вигадати.

– І це… ПРАВДА!!!!!! – відригнула ведуча, та так несамовито, що переревіла шалені оплески публіки. – Ще одне: ваше перше кохання, Мрцано, відбулося дуже рано, ви закохалися у вчителя математики?

– Ні, такого не було, – обличчя Ґейдвіг почервоніло від гніву. – Мій хлопець виявися імпотентом, у нього не вставало на…

– Мене це не обходить, бо знову у ціль! Ви курите драп чи марівонну?

– Ні, п’ю діжками абсент з мартіні, – відцуралася Ґейдвіг.

– Ваша перша і свідома спроба самогубства була у віці чотирьох років?

– Я спробувала у три.

– Коли вас вдарила у першому класі вилка по голові указкою, що ви зробили?

– Відібрала знаряддя приниження та встромила їй в око.

– Поліція одразу заарештувала вас?

– Так, але я тоді прикинулася несповна розуму. Я була неповнолітньою, але знала, що робити. Я не бажала скніти у буцегарні.

– Вас ґвалтував батько?

– Скоріш, я би зробила це, – з подивом для себе відповіла Ґейдвіг.

– Отже, ви, Мрцано, послідовниця тоталітарної секти?

– Так, – несвідомо відповіла Ґейдвіг, – ми там багато чого робимо.

– І навіть такий екстравагантний одяг?

– Я дизайнер і сама можу пошити собі будь-що на відміну від дурепи, що веде цю божевільню у прямому етері, – вигукнула Ґейдвіг. – Ти дістала мене, ембіцилко! – крикнула вона богомолу у жіночій оболонці.

– Останнє питання туру: ти – лезбі?

На це відповідь була миттєвою: Ґейдвіг накинулася на богомолку, повалила її і почала дряпати самовпевнене обличчя телеведучої. Та оглушила студію криками болю і почала відбиватися від нападниці ногами, що їй не дуже допомогло, бо сукня, у якій Ґейдвіг випустили до студії виявилася пружною, немов батут і богомолка вдало наносила удари сама собі під гучні оплески. Нарешті Ґейдвіг втомилася. Вона спітніла від бійки і не звертала уваги на гострий біль, що спричиняв корсет: перемога була за нею. Підвелася і богомолку, що ледве трималася на ногах.

– Ви дивитеся шоу «Звільни гнів», – ледве прошепотіла вона, затискуючи долонею роздряпану щоку, з котрої текла кров. – Переможниця дня – Мрцана, яка отримує картку з грошима від V Інкорпорейтед. Подавися нею, сучко! З вами у прямому етері була ведуча Рот. До наступного дня.

Останнім акордом цього безглуздя був виїзд величезної картонної картки, що імітувала звичайну пластикову кредитку. Ґейдвіг сперлася на неї, бо вже не було сил стояти. А на екранах глядачі могли побачити бігучій рядок, де було вказано назву «Ляльковий рай» і як туди дістатися.

Натовп розійшовся, богомолка у шкандибала зі студії і ніхто їй не допоміг. Ґейдвіг залишилася одна у напівтемному приміщенні, де почало згасати світло. Їй теж було необхідно покинути студію та повернутися до грим-вбиральні, але почуття гніву душило її: усе було вигадкою, її життя, про яке вона зараз молола нісенітниці, це шоу, ці оплески… Ґейдвіг розуміла, що її підставили. Також розуміла, що за це їй нічого не буде. Її змусили так себе поводити на публіці і. можливо, як там ця дурка казала у прямому етері… Отже її зараз бачили у ящику. А як її тут назвали? Якесь ім’я незрозуміле – начебто Мрана чи Мзана… До цього їй діла не було. До гримерки вона дійшла сама. Двері виявилися зачиненими на ключ. Ґейдвіг обперлася об стіну та сіла навколішки. Так погано їй ще ніколи не було.

Дотик, то був його дотик. Холод, який перетворюється у тепло, і навпаки. Навіть не підіймаючи очей, Ґейдвіг розуміла, що прийшов Ікол. Він вклав їй у долонь лівої руки вже не символічну, а справжню платіжну картку.

– Підводься, – почав він. – Зараз пора святкувати твою перемогу. Рейтинг каналу та цього шоу злетів до небес, тій дурепі за це платять великі гроші за підставу її обличчя під твої кігтики. Ти отримала дуже велику суму для тебе, але незначну для корпорації. Я щойно від пана В. Він задоволений твоїми тестами і твоїми новітніми успіхами. Ти прийнята до штату корпорації, а зараз скажи: ти запам’ятала, що зараз верзла з екрану?

Ґейдвіг стверджувально кивнула.

– Таку маячню важко не запам’ятати.

– От і чудово, відтепер це твоя офіційна біографія і твоє нове ім’я для оточуючих – Мрцана. Будеш іноземкою, на такі імена публіка падка. Зараз до «La Loup Blanc» чи до іншого закладу?

– Я зараз втомилася і хочу спати, дійсно хочу. Ресторанів я сьогодні не витримаю, – з розпачем відповіла Ґейдвіг.

– Ти забуваєш важливу річ, – посміхнувся Ікол. – Ти сьогодні переможниця, а перемогу – кожну з твоїх, навіть найдрібнішу та незначну – треба відсвяткувати. Не хочеш «La Loup Blanc», окей. Я знаю багато чудових місць, куди можна відправитися зараз. Там твоя втома зникне швидко і ти забудеш про свої жахи. Тим більш, що у гніві ти страшна, а у розпачі та втомі – ще більш спокуслива, я про це тобі казав? Щось з голови вилетіло. Усе через ці кляті справи – ані хвилини на особисте…

Ґейдвіг зрозуміла, що від чергового ресторану їй не відмовитися. Ікол допоміг їй встати з підлоги, а його цілунок у губи цього разу був довгим, але відчуття були такими ж, як і від його дотику.

– Ікол, хто ти є насправді? – прошепотіла Ґейдвіг. – Я не розумію цього і не хочу. Ти є і…

У відповідь він тільки приклав свій вказівний палець до її вуст.

– Ти знаєш достатньо, більшого тобі і не потрібно знати – жартома відповів він на запитання Ґейдвіг і знову змінив тему розмови: – Зараз заїдемо до тебе. Я вже вирішив, куди йдемо сьогодні, але у цій сукні від мадам Дізгайз тебе туди не пустять. Що таке хизування на публіці знаєш?

– Ні – послідкувала коротка відповідь.

– От і добре, сьогодні буде твій перший вихід. Ми ще встигнемо встигнемо змінити тебе на щось більш класичне, бо туди, нажаль, пускають тільки у класичному вбранні. Я хочу, щоб ти дечого повчилася та водночас сповна насолодилася смаком перемоги, тому твоя втома недоречна.

Цьому доводу Ґейдвіг нічого не могла протиставити. Вона тільки дала задовільну відповідь і покинула студію у такому вигляді, в якому була на телезйомках – і це унеможливило її комфортний проїзд в автівці, бо сидіти вона повинна була, немов проковтнувши жердину – і не одну – та ще й спідниця була майже у неї на голові, що сковувало її руки, адже тканина огорнула тіло як металеве липке павутиння. Муки нерухомого стану закінчилися тільки тоді, коли приїхали до сходів на набережній. За годину поїздки тіло Ґейдвіг оніміло так, що її неможливо було видряпати з салону, і навіть Іколові знадобилося хвилин п'ятнадцять, щоб витягнути страшну спідницю. Закінчилося усе випаданням Ґейдвіг на бруківку, вкриту льодом, при цьому сукня чомусь спрацювала як матрац. Ікол допоміг Ії підвестися і відвів до «Лялькового раю». Коли відімкнули двері і увійшли до крамниці, Ґейдвіг знайшла ножиці та перерізала шнури корсету. Сукня непомітно сослизнула з її розписаного тіла оголяючи його природну шкіру.

– А зараз – митися, – почула вона наказ Ікола. – Щось є у холодильнику?

І, не чикаючи на відповідь, він скерував свою ходу до кухні. Ґейдвіг тільки пожала плечима і пішла нагору. Звідти вона побачила велику корзину з тими великими білими квітами, назви яких вона не могла зараз пригадати, але які постійно дратували її. Мабуть, їй здалося це дивним, але мить тому ніяких квітів у лавці не було. Часу на здогадки теж, тому вона швидко побігла до ванни. Яким навіженим не був би Ікол, але він подобався їй усе більше. Навіть шум води вона сприймала за його голос, а її дотики – за його пестощі. Фарба була нестійкою, і миттєво вода стала темною. Далі пішов у хід гель для душу, потім скраб для тіла з ароматом конвалії. Конвалії… Ті квіти теж нагадували конвалії, не лілеї, а саме конвалії. Велетенські, а не дрібні тендітні квіточки, які разом з приємними дотиками пробудили неприємні, давно приховані спогади. Конвалії. Квіти дитинства. Так пахли ті кляті парфуми. Потім – біль та сльози і перекривлений рот. Кого? Ґейдвіг вже не могла згадати. Але запах конвалії пробудив ці гіркі пригадування. Самі спогади залишилися десь далеко-далеко, там звідки їх неможливо визволити та й навіщо, коли зараз їй так добре. Ґейдвіг вирішила не звертати уваги. Конвалії то конвалії. Минуле ніколи не повертається і не воскресає… адже така в нього kuolema. Слово глухо, плавно, завмираючи, прошелестіло водою, що стікає до каналізації. І це заспокоювало Ґейдвіг, знімало останню втому від тяжкого дня. Зараз їй бажалося тільки одного – свята переможниці. Тому, накинувши халат, вона босоніж побігла до кухні, звідки доносився запах тільки-но приготовлених страв. Поспішаючи, вона заділа рукою кошик з букетом конвалій і він впав, розбившись на кришталеві друзки, серед яких Ґейдвіг знайшла конверт. Відкрила. Там виявився пін-код до її картки та конверт менший за розміром, від якого йшов цей аромат… конвалій… У тому другому конверті була листівка з написом: